20.02.2024 15:14
20 лютого - День Героїв Небесної Сотні. Залишаємося гідними своїх Героїв!
День Героїв Небесної Сотні відзначають щорічно 20 лютого згідно з Указом президента України від 11 лютого 2015 року № 69/2015 “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні” на знак пам’яті про громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України та завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави.
20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
Події того дня стали кульмінацією Революції Гідності. За неповернення до пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, відмову від багатовекторності у зовнішньополітичному курсі, утвердження розвитку України як демократичної європейської країни заплачено дуже велику ціну – людські життя.
Цьогоріч вдесяте Україна вшановуватиме пам’ять Героїв Небесної Сотні. Вдесяте в умовах війни з росією. Нині маємо десятки тисяч загиблих від російської зброї. Але щорічно 20 лютого згадуємо тих, які першими загинули за те, щоб Україна не зникла з мапи світу, щоб північний сусід не поглинув її. Імена Героїв Небесної Сотні стоять першими у мартирологу загиблих у російсько-українській війні. Адже сьогодні ми знаємо, що російська зброя була спрямована вперше проти громадян незалежної України не в лютому 2022 року, і навіть не навесні 2014, а у січні та лютому 2014 року, коли у середмісті Києва від вогнепальних поранень і газового отруєння гинули активісти Майдану.
Близько дев’яти років тривало слідство у справі про масові розстріли 20 лютого. 18 жовтня 2023 року Святошинський районний суд Києва не тільки виніс вирок безпосереднім виконавцям, а й довів застосування режимом Януковича спецзасобів, доставлених із росії, підтвердив, що вбивства на вулиці Інститутській у столиці були використані кремлем для військової агресії. Окупація АР Крим та східних областей була лише першим пунктом у злочинних планах кремля, який досі прагне підкорити Україну. І як тоді, під час подій Революції Гідності, так і сьогодні, свободу України виборюють найдостойніші.
Пам’ять про подвиг Небесної Сотні у 2024 році вшановується під гаслом ”Залишаємося гідними своїх Героїв!”
День Героїв Небесної Сотні покликаний увічнити людську, громадянську та національну відвагу й самовідданість, силу духу та стійкість громадян, завдяки яким змінено перебіг історії нашої держави, гідно вшанувати подвиг загиблих за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України.
Це – день жалоби, оскільки його пов’язано із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії на сході України, але водночас він закликає вшановувати не смерть, а боротьбу за гідне та вільне життя, жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.
Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, гідність, свобода, суверенність держави, демократія, європейський вибір.
Свобода – фундаментальна характеристика людського існування, це змога вільного вибору та усвідомлення власної відповідальності за цей вибір. Герої Небесної Сотні зробили свій вибір – виборювати свободу та гідність. Вони загинули за те, щоб Україна розвивалася як вільна демократична держава.
Пам’ять про Героїв Небесної Сотні має бути живою, сприяти громадському активізму, консолідації суспільства та формувати усвідомлення відповідальності кожного за майбутнє України.
Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці – Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушення прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року.
Значення Революції Гідності. Повалення режиму Януковича, за якого різко зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу відновити курс на євроінтеграцію й підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Громадяни України чітко заявили про готовність боронити державну незалежність і демократичні свободи. Серед інших важливих результатів Революції Гідності – початок реформування різних сфер життєдіяльності країни, самоорганізація громадянського суспільства, розвиток волонтерського руху, децентралізація, декомунізація, часткове оновлення української політичної еліти.
Боротьба українців за свободу та європейське майбутнє отримала визнання багатьох авторитетних представників міжнародної спільноти. Зокрема у 2015 році Джо Байден, чинний президент, а на той час віцепрезидент США, коментуючи події на київському майдані Незалежності, сказав: “…Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхні кров та мужність дають українському народові другий шанс на свободу”.
Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України.
Назва “Небесна Сотня” виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21–22 лютого 2014 року. 21 лютого датовано вірші поетес Тетяни Домашенко та Людмили Максимлюк, у яких використано словосполучення “Небесна Сотня”. Наступного дня про Героїв Небесної Сотні вже говорили зі сцени Майдану та писали на інтернет-ресурсах. На Урядовому порталі згадка про Героїв Небесної Сотні з’явилася 28 лютого 2014 року.
Герої Небесної Сотні
У переліку Героїв Небесної Сотні – прізвища загиблих активістів, які отримали звання Героя України із врученням найвищої державної нагороди України – ордена “Золота Зірка” (посмертно) або яких було нагороджено орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно). Іще 24 лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила постанову № 774-VII, яка передбачала звернення до наступного президента України з пропозицією посмертно присвоїти звання “Герой України” полеглим i смертельно пораненим цивільним учасникам збройних конфліктів під час мирних акцій протесту в Україні впродовж листопада 2013-го – лютого 2014 року. 21 листопада 2014 року Указом президента України № 890/2014 звання Героя України присвоєно 99 загиблим учасникам Революції Гідності. Пропозиції щодо переліку нагороджуваних осіб дала громадська організація “Євромайдан SOS”.
Указами № 94/2015 від 20 лютого 2015 року та № 56/2016 від 17 лютого 2016 року звання Героя України посмертно присвоєно ще шістьом героям. Четверо з них – Юрій Дяковський, Юрій Поправка, Володимир Рибак та Дмитро Чернявський – загинули на Донеччині у березні та квітні 2014 року.
27 листопада 2014 року білоруса Михайла Жизневського та громадян Грузії Зураба Хурцію й Давида Кіпіані було нагороджено орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно).
У 2017 році єдиним Героєм України – іноземцем став громадянин Білорусі Михайло Жизневський (Указ президента України № 158/2017 від 13 червня 2017 року). Щоб ушанувати іноземців, які віддали своє життя за Україну, Верховна Рада України ухвалила Закон “Про внесення зміни до розділу V “Прикінцеві положення Закону України “Про державні нагороди України” щодо присвоєння звання “Герой України”, який давав змогу присвоювати це звання іноземцям – лицарям ордена Героїв Небесної Сотні (№ 2013-VIII від 13 квітня 2017 року).
До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.
Смерть першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, одягненими у форму спецпризначенців. Останній із лав Небесної Сотні – Віктор Орленко помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року. Поіменний список Героїв Небесної Сотні із зазначенням дати загибелі та причинами смерті наведено далі.
Орден Героїв Небесної Сотні
1 липня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон щодо заснування державної нагороди “Орден Героїв Небесної Сотні”. Указом президента України “Про орден Героїв Небесної Сотні” № 844/2014 від 3 листопада 2014 року було затверджено статут і малюнок ордена Героїв Небесної Сотні. Орден установлено для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Орден має форму блакитного хреста, у центрі якого розміщено зображення небесного воїна в обладунках із мечем і щитом. Обладунки та щит стилізовано під саморобне спорядження учасників Революції Гідності. На звороті хреста розміщено напис “Свобода та Гідність”. Автори нагороди – Тарас Возняк і Костянтин Ковалишин.
На сьогодні орденом Героїв Небесної Сотні посмертно нагороджено чотирьох осіб: білоруса Михайла Жизневського, грузинів Давида Кіпіані та Зураба Хурцію, українця Тараса Більчука.
19 лютого 2021 року Національний поштовий оператор ввів в обіг художню поштову марку “Орден Героїв Небесної Сотні” на вшанування подвигу учасників Революції Гідності та пам'яті Героїв Небесної Сотні.
Прагнення російської федерації зберігати абсолютний вплив на Україну через численні маніпуляції навколо державної мови, регіональних особливостей, розвитку політики національної пам’яті, а також через фінансування та вербування українських політиків, дії яких контролював кремль, і придушення громадянських прав та свобод стало ключовим чинником, що викликав найбільші масові протести у сучасній історії України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013–2014 років.
Помаранчева революція, поштовхом до якої, окрім зазначеного вище чинника, стали системні порушення виборчого законодавства на користь одного з кандидатів під час виборів президента України у 2004 році, сприяла розвиткові громадянського суспільства в Україні. Події 2004 року засвідчили готовність громадян України обстоювати демократичні свободи й людську гідність та брати на себе відповідальність за власний вибір.
Однак невдовзі внутрішні політичні конфлікти спричинили втрату владними структурами контролю над процесами у державі. Уже за п’ять років після перемоги Помаранчевої революції експерти почали говорити про зневіру людей щодо своєї здатності впливати на суспільно-політичні процеси та розчарування в демократії. У результаті 2010 року на чергових президентських виборах перемогу отримав суперник Віктора Ющенка у 2004 році Віктор Янукович.
У 2013 році Янукович повністю узурпував владу в Україні. Найважливіші посади в державних структурах – Кабінеті Міністрів, Верховній Раді, Адміністрації президента, армії, міліції, ГПУ, Конституційному та Верховному Суді обійняли наближені до президента люди, які провадили відверто проросійську політику, а дехто з них мав російське громадянство. Від свавілля влади потерпали громадяни, посилився тиск на державні та приватні структури. Згідно з даними організації “Freedom House” за президентства Віктора Януковича Україна повернулася до категорії “частково вільної” країни, якою вона була до Помаранчевої революції.
Активна частина громадянського суспільства вважала єдиною можливістю змінити ситуацію в державі підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Це мало би сприяти приведенню норм українського законодавства у відповідність з європейськими вимогами, запровадженню системних реформ, остаточному затвердженню проєвропейського курсу та зменшенню впливу росії. У 2013 році ідею європейської інтеграції підтримували майже 42 % громадян України; 31 % громадян виступав за Митний союз із російською федерацією[1].
Рівно через дев’ять років після Помаранчевої революції, 21 листопада 2013 року, Кабінет Міністрів України оприлюднив розпорядження № 905-р “Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони”, в якому йшлося про тимчасове зупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу з російською федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Увечері цього самого дня українці вийшли на Майдан, щоб висловити протест проти рішення уряду. Вони сподівалися, що активна позиція громадян змусить українського президента підтримати проєвропейський курс розвитку країни. Однак 29 листопада Віктор Янукович повідомив офіційним представникам ЄС про відмову від підписання зазначеної угоди, посилаючись на те, що росія вимагає проведення консультацій Україна–росія–Європа та що остання має компенсувати Україні можливі втрати від погіршення відносин між Україною й рф.
Незважаючи на це рішення, кілька сотень протестувальників лишилися на майдані Незалежності. 30 листопада близько четвертої години ранку бійці спецпідрозділу МВС “Беркут” напали на активістів і жорстоко побили їх. Дії силовиків спричинили масові протести: 1 грудня у Києві відбувся марш, участь в якому, за різними даними, взяли від 500 тисяч до 1 мільйона осіб. Вимога покарати всіх причетних до побиття мітингарів стала рівнозначною відновленню державного курсу на євроінтеграцію.
Основні етапи Революції Гідності
1. 21–29 листопада 2013 року – безстрокові акції протесту, спричинені рішенням уряду про відмову від підписання Угоди про асоціацію України з ЄС та відомі як Євромайдан.
2. 30 листопада 2013 року – 18 січня 2014 року – мирне протистояння, розгортання протестних акцій у Києві та регіонах, репресивні дії з боку силових структур. Захоплення протестувальниками адміністративних будівель. Убивства за нез’ясованих обставин прибічників Майдану.
3. 19–29 січня 2014 року – силове протистояння, спричинене реакцією мітингарів на ухвалені Верховною Радою України 16 січня закони, які значно обмежували свободи громадян та збільшували права правоохоронних структур. Перші загиблі протестувальники на вулиці Михайла Грушевського. Захоплення адміністративних будівель у регіонах.
4. 30 січня – 17 лютого 2014 року – силова рівновага з ознаками деескалації, звільнення протестувальниками частини адміністративних будівель у Києві.
5. 18–20 лютого 2014 року – збройна ескалація, остання хвиля силового протистояння з використанням вогнепальної зброї проти мітингарів. Найбільша кількість загиблих серед протестувальників.
Хроніка боротьби
Перші смерті
Найтрагічнішими днями в історії Революції Гідності стали 18–20 лютого 2014 року. За ці три дні загинуло найбільше протестувальників. Однак перші смерті учасників протесту було зафіксовано задовго до гарячої фази протистояння, і вони пройшли майже непоміченими для більшості українських громадян. Зокрема першим загиблим Героєм Небесної Сотні став Павло Мазуренко. Він мав кримську реєстрацію, але жив і працював у Києві. Із початком протестів відвідував Майдан. 18 грудня 2013 року, коли він повертався додому до житлового масиву Борщагівки, його зупинили люди в чорних одностроях, у бронежилетах і шоломах. Силовики попросили документи, а побачивши кримську реєстрацію, жорстоко побили Павла та втекли. Чоловік зміг самостійно дістатися додому. Пізніше його доправили до Київської міської клінічної лікарні № 12, де 22 грудня 2013 року він помер унаслідок численних забоїв і травми голови.
За нез’ясованих обставин загинув активіст Майдану тернополянин Тарас Слободян. Він зник у грудні 2013 року, а його тіло було знайдено на Сумщині лише 1 березня 2014 року. Експертиза показала, що Тарасові вибухом відірвало руку.
Закони 16 січня, Вогнехреща, перші постріли на вулиці Михайла Грушевського
16 січня 2014 року коаліція провладної Партії регіонів ухвалила десять законів, які було спрямовано проти фундаментальних громадянських свобод – свободи виявлення поглядів, свободи мирних зібрань, свободи об’єднань. Вони повністю знімали відповідальність із причетних до жорсткого розгону мітингувальників на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури й переслідування незгодних із діями влади, запроваджували тотальний контроль над населенням. Народ одразу назвав їх “диктаторськими”. Ухвалення цих законів, зміст яких відверто суперечив принципам демократії, спричинило радикалізацію протестів.
19 січня після чергового віча на майдані Незалежності частина учасників, обурена не тільки “диктаторськими законами”, а й відсутністю чіткої програми дій у лідерів опозиції, вирушила до будівлі Верховної Ради. На початку вулиці Михайла Грушевського шлях їм перекрили загони міліції та “Беркуту”. Майже одразу виникли сутички. Лінія протистояння пролягла між колонадою стадіону “Динамо” та будівлею Національного художнього музею України. Міліція застосувала світлошумові гранати й інші спецзасоби. Із боку протестувальників полетіли петарди та “коктейлі Молотова”. Два міліцейські автобуси, які перекривали шлях колоні, було спалено. Щоб стримати спроби наступу силовиків, протестувальники склали з підпалених шин вогняну барикаду, яка утворила щільну димову завісу. Цей день дав назву подіям на вулиці Грушевського, які увійшли в історію Революції Гідності як Вогнехреща[1].
Цього дня міліція почала застосовувати помпові рушниці та водомети всупереч закону, який забороняє використання цих спецзасобів за температури нижчої від 0 °С. Свої дії силовики пояснили потребою загасити автівки, які підпалили демонстранти. Однак під крижану воду потрапляли й мітингувальники. Серед них зокрема були волинянин Олександр Бадера та житель Івано-Франківської області Богдан Калиняк. Обидва через погане самопочуття повернулися додому. Через дев’ять днів, 28 січня 2014 року, обидва майданівці померли. Олександр Бадера, окрім застуди, мав отруєння нервово-паралітичним газом, а 22 січня чоловіка було травмовано в сутичці із силовиками. Двобічне запалення легень, яке сталося не лише через потрапляння під крижану воду, а й, імовірно, через отруєння речовинами сльозогінної та подразнювальної дії (газом), спричинило смерть Богдана Калиняка.
Рівно за місяць, 19 лютого 2014 року, від отруєння газом, яке спричинило важку форму пневмонії, у Київській міській клінічній лікарні № 17 помер 24-річний активіст Майдану Максим Горошишин.
21 січня, за інформацією медслужби Майдану, протягом доби потерпіли 1400 активістів, які мали вогнепальні й осколкові поранення.
Дії силовиків посилили революційні настрої активістів. Навіть ті, хто не асоціював себе з радикальними рухами, вважали, що треба переходити від оборони до наступу. Боротьба вийшла на новий етап, кульмінацією якого стали події 22 січня 2014 року.
Саме в річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки та День Соборності серед протестувальників з’явилися перші загиблі від вогнепальних поранень. Неподалік від колонади стадіону “Динамо” в часовому проміжку між 05:30 і 05:40 вогнепальні поранення в шию, голову та груди отримав 20-річний вірменин Сергій Нігоян, майданівець із Дніпропетровщини. Мобільна бригада медиків перенесла активіста до медичного пункту, розташованого у вестибюлі будівлі Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4, та надала першу медичну допомогу. Однак уже за пів години лікарі констатували смерть. Згодом до того ж самого медпункту було доставлено тіло ще одного загиблого – білоруса Михайла Жизневського, який отримав смертельне поранення у грудну клітку в часовому проміжку між 08:30 і 09:00 під час чергового штурму силовиків.
Смертельне вогнепальне поранення орієнтовно о 13:45–14:00 отримав Роман Сеник зі Львівщини. У нього було травмовано плече, легені та ребро. Активіст утратив понад 3,5 літра крові. Дорогою до лікарні в Романа тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя: зробили три операції, ампутували руку, а близько трьох сотень киян здали для пораненого кров. Однак урятувати життя Романові не вдалося: він помер 25 січня 2014 року в Київській міській клінічній лікарні № 17.
Тіло ще одного учасника протестів, львів’янина Юрія Вербицького, якого викрали напередодні в Києві з Олександрівської клінічної лікарні разом із київським громадським активістом Ігорем Луценком, було знайдено у бориспільській лісосмузі поблизу села Гнідин Київської області. 21 січня 2022 року слідчі Державного бюро розслідувань оголосили, що смерть активіста настала не пізніш від 24:00 21 січня 2014 року.
Через смерті людей опозиційні політики закликали українців з усіх областей прибути до Києва, а також заявили, що загибель мітингувальників – на особистій відповідальності та совісті міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.
На засіданні Штабу національного спротиву ухвалили рішення про активізацію Майданів у регіонах. Як наслідок, в областях України почалося захоплення будівель обласних державних адміністрацій. Станом на кінець дня 24 січня було захоплено вісім облдержадміністрацій (разом із захопленою ще 1 грудня 2013 року Київською міською державною адміністрацією): Івано-Франківську, Чернівецьку, Тернопільську, Рівненську, Львівську, Хмельницьку ОДА, Житомирську МДА. У Луцьку й Ужгороді активісти оточили будівлі адміністрацій. А в Черкасах силовикам удалося відбити в мітингувальників приміщення раніше захопленої адміністрації.
Майдан. Лютий 2014 року
Відставка уряду Миколи Азарова, прийнята президентом Віктором Януковичем 28 січня, та скасування цього ж самого дня більшої частини “диктаторських законів”, а також проголошення наступного дня амністії для мирних учасників протестів створили передумови для деескалації напруженої ситуації в країні. Однак український парламент зволікав із внесенням змін до Основного Закону, які передбачали повернення до парламентсько-президентської моделі державного управління, закріпленої в Конституції 2004 року, та, відповідно, обмеження повноважень президента.
6 лютого відбулася попереджувальна хода активістів Майдану до Верховної Ради України з вимогами не переривати роботу парламенту до врегулювання політичної кризи в державі, а також розглянути проєкт змін у Конституції. Таку ж саму акцію було заплановано Штабом національного спротиву й на 18 лютого, коли депутати ВРУ мали розглянути відповідний законопроєкт.
18 лютого тисячі активістів та учасники Самооборони Майдану розпочали «мирний наступ» – ходу з майдану Незалежності до будівлі Верховної Ради, вимагаючи від парламентарів розглянути законопроєкт щодо зміни Конституції.
Будучи обізнаним про цей захід, керівництво МВС віддало наказ про залучення зведених загонів спецпідрозділів міліції “Беркут” і підрозділів внутрішніх військ. Силовики перекрили будівлю Верховної Ради, Маріїнський парк, вулиці навколо урядового кварталу, а на Парковій алеї та поблизу площі Конституції зібралися прибічники Антимайдану й тітушки.
Об 11-й годині між мітингувальниками та спецпризначенцями почалися сутички. Для протидії протестувальникам силовики застосували світлошумові гранати (за деякими даними, з прикріпленими залізними деталями для збільшення руйнівної сили), травматичну та стрілецьку зброю, а також активно залучали тітушок, підтримуючи відверто протиправні дії членів неформальних угруповань. Учасники протесту й журналісти повідомляли про стрільців із рушницями, яких помічали на дахах будівель та на вулицях урядового кварталу.
Події на вулиці Липській
Близько полудня внаслідок потрапляння у будівлю “коктейлю Молотова” сталася пожежа в центральному офісі Партії регіонів на вулиці Липській. О 12:11 опозиційний депутат Леся Оробець повідомила, що мітингувальники зайняли та почали гасити перший поверх офісу ПР, а також підвал. Із будинку намагалися винести документи, частину яких складали для дальшого вивчення. Однак за десять хвилин із боку вулиці Пилипа Орлика на майданівців почали наступати бійці “Беркуту”. За ними йшли тітушки. Силовики наздоганяли та захоплювали людей, відтісняючи їх на вулицю Інститутську.
Через пожежу загинув працівник партійного офісу програміст Володимир Захаров.
Події у Кріпосному провулку
О 14-й годині зафіксовано сутички між Самообороною Майдану та “Беркутом” у Кріпосному провулку, через який проходили можливі шляхи відступу маніфестантів. Приблизно в цей час тут було вбито Володимира Кіщука, підприємця з міста Димера Київської області (57 років), бійця Двадцять першої сотні Самооборони Майдану киянина Сергія Шаповала (44 роки) та прапороносця Дев’ятої сотні Самооборони Майдану Ігоря Сердюка (44 роки), підприємця з міста Кременчука.
О 14:30 на розі Кріпосного провулку та вулиці Інститутської трагічно загинув Сергій Дідич (44 роки), сотник Самооборони, голова осередку партії “Свобода” одного з районів Івано-Франківщини. Він вирвався з рук беркутівців і потрапив під колеса автівки. За кермом був інший протестувальник Леонід Бібик, який захопив міліцейську вантажівку біля Маріїнського парку.
Події у Маріїнському парку та на вулиці Михайла Грушевського
У Маріїнському парку відбувалися сутички між учасниками Самооборони Майдану та бійцями внутрішніх військ і тітушками. Орієнтовно о 14:15 забито до смерті десятника Третьої сотні Самооборони 49-річного Андрія Корчака, будівельника зі Львівщини. Боєць П’ятнадцятої сотні Самооборони Майдану, охоронець із Хмельницького Артем Мазур (26 років) отримав тяжкі рани, від яких помер у лікарні 3 березня 2014 року. Так само через травми, одержані цього дня, 4 березня в лікарні обірвалося життя Василя Шеремета з Івано-Франківської області (64 роки).
Під час сутичок із силовиками біля будівлі Верховної Ради України отримав отруєння, спричинене речовинами сльозогінної й подразнювальної дії, та опіки верхніх дихальних шляхів боєць Афганської сотні Самооборони Майдану Петро Гаджа. Він помер у власному помешканні від хімічних опіків бронхів та легенів 22 березня 2014 року.
Події на вулиці Інститутській
Орієнтовно о 16-й годині “Беркут” атакував мітингувальників, відтісняючи їх вулицею Інститутською в бік майдану Незалежності. Під час цих подій смертельні травми отримав офіцер військово-морського флоту у відставці, киянин Іван Наконечний (82 роки). Через три тижні, 7 березня 2014 року, він помер у лікарні від черепно-мозкової травми.
Також від черепно-мозкової травми 11 квітня 2014 року помер у лікарні інший учасник ходи – 72-річний киянин Анатолій Нечипоренко, охоронець гаражного кооперативу.
О 16:03 СБУ та МВС висунули опозиції ультиматум – припинити протистояння та звільнити Майдан до 18:00.
Голова КМДА Володимир Макеєнко ухвалив рішення про припинення роботи київського метрополітену.
О 16:20 війська “Беркуту” захопили верхню барикаду на вулиці Інститутській біля верхнього виходу зі станції метро “Хрещатик”. Рятуючись від беркутівців, люди потрапили у тисняву через надто вузький прохід барикади. Спецпризначенці жорстоко били протестувальників кийками, лише деякі з них намагалися захистити беззбройних людей від озвірілих товаришів по службі.
Опісля на барикаді було знайдено тіла інженера-енергетика з міста Броварів Київської області Антоніни Дворянець (61 рік) та підприємця Зураба Хурції з Грузії (53 роки). Обоє померли від гострої серцевої недостатності, ймовірно, спричиненої тиснявою, побиттям і стресом.
Правдоподібно, що під час цих подій у житомирянина Якова Зайка (73 роки), депутата Верховної Ради України І скликання, стався інфаркт. Чоловік іще встиг спуститися в метро й помер на платформі станції “Театральна”.
О 16:30 військовослужбовці внутрішніх військ оточили підходи до Українського дому на Європейській площі у Києві, а трохи більш ніж за пів години зайняли його, плануючи звідти почати наступ на Майдан.
О 16:37 “Беркут” захопив майданчик біля входу до Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (“Жовтневого палацу”) на вулиці Інститутській, а пізніше – верхні тераси торгового центру “Глобус”.
О 17:20 надійшла інформація про вбитих поміж силовиків.
Події на майдані Незалежності
Близько 20-ї години міліція через гучномовці оголосила про початок “зачистки” Майдану та закликала жінок і дітей залишити площу. Бійці МВС за підтримки двох бронетранспортерів почали наступ з Європейської площі та від “Жовтневого палацу” вулицею Інститутською. Протестувальники, яких, за різними даними, було на Майдані від 15 до 20 тисяч осіб, намагалися стримувати атаки.
У часовому проміжку від 19:30 до 20:30 смертельні кульові поранення одержали підприємець та художник із міста Жмеринки на Вінниччині Валерій Брезденюк (50 років), активіст IT-спільноти Майдану Сергій Бондарев із Донецької області (32 роки), волонтер Медичної служби Майдану, уродженець Чернігівщини Василь Прохорський – колишній міліціонер, електрик торговельного обладнання (33 роки), студент Київського національного університету будівництва і архітектури, киянин Олександр Плеханов (22 роки), який помер через кілька годин у Київській міській клінічній лікарні № 17.
Під час бою за барикаду біля Будинку Федерації профспілок України між 21:00 та 22:00 внаслідок вибуху гранати отримав поранення учасник Самооборони Майдану, ройовий Тридцять п’ятої сотні “Волинська Січ” Олександр Капінос, фермер із Тернопільщини (29 років). Він помер у лікарні 19 лютого після чотиригодинної операції.
Одним із тих, хто захищав барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, був член сотні “Волинська Січ” Іван Городнюк, який іще у січні потрапив під водомет. Після сутичок із силовиками 18 лютого стан майданівця швидко погіршився, він повернувся додому 19 лютого, однак того ж самого дня помер через ускладнення.
Від поранень, одержаних під час сутичок на Майдані, 25 лютого в лікарні помер активіст Майдану Ігор Бачинський (30 років), житель Київської області.
Кульове поранення між 21:20 та 22:00 одержав інженер-автомеханік із Полтавщини Андрій Черненко (35 років), який помер того ж таки дня в Київській міській клінічній лікарні № 17.
Близько 22-ї години мітингувальникам удалося відбити атаку силовиків із боку Європейської площі. БТР правоохоронців, який штурмував барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, було спалено. Відео з охопленою полум’ям машиною швидко поширилося у новинах і соцмережах.
На Майдані було багато поранених, поміж яких ветеран війни в Афганістані, київський залізничник Віктор Орленко (52 роки), уродженець Чернігівщини. Після тяжких травм він тривалий час лікувався, однак помер у Києві 3 червня 2015 року.
Приблизно о 22:30 від вогнепальних поранень на барикаді біля Будинку Федерації профспілок України загинув киянин Володимир Кульчицький (64 роки).
Близько 23-ї години смертельно поранили ветерана військово-морського флоту, майстра спорту киянина Віктора Швеця (58 років) та інженера-будівельника родом зі Львова Володимира Бойківа (59 років).
Під час слідства було встановлено, що за наказом Міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та Голови Служби безпеки України Олександра Якименка правоохоронцям було надано дозвіл на застосування зброї. Зокрема, ще вранці 18 лютого частина спепризначенців отримали пістолети ПМ та Форт-12, бойові припаси до них, а також спеціальні засоби – травматичні рушниці Форт-500. А о другій половині дня спецпризначенці, окрім вищеназваної зброї, отримали вогнепальну зброю: автомати Калашникова модернізовані калібру 7,62х39 мм.
ПРОДОВЖЕННЯ - ЗА ПОСИЛАННЯМ
