Енергодарська міська територіальна громада

Від початку повномасштабного вторгнення сотні енергодарців долучилися до лав Сил оборони України. І щоденно ризикуючи власним здоров’ям та життям, роблять все можливе аби прискорити деокупацію рідного міста та інших українських земель. 

Сьогоднішня розповідь – про нашого земляка Віталія з позивним «Інженер». З 1998 року працював на Запорізькій АЕС: спочатку - в цеху теплової автоматики та вимірювань, пізніше - інструктором Навчально-тренувального центру. Велика війна, яка почалась у 2022 році, застала його на посаді провідного інженера з експлуатації в службі головного технолога. А сьогодні Віталій займає посаду командира роти у війську та разом з побратимами тримає оборону на одному з найважчих напрямків фронту – Куп’янському.

Чи важко вчорашньому енергетику-атомнику, донедавна людині мирної професії, брати на себе відповідальність вже як офіцер та командир? «Війна взагалі – не про легкість. Навряд чи до неї можна бути готовим. Особливо якщо ти не професійний військовий і не присвятив службі в армії роки свого життя. Війна - це про біль, про боротьбу і про втрати. І ми не починали цю війну. Тому у нас є головна і єдина мета – перемога. Так, це дійсно важко, часто - страшно. Але я просто не припускав та не припускаю сумнівів у нашій спільній меті та задачі. Робив і далі продовжую робити необхідне» - розповідає Віталій. 

24 лютого 2022 року докорінно змінив життя мільйонів українців та, без перебільшення, всіх мешканців Енергодара. Віталія цей день застав у рідному місті, у відпустці. Тоді ще ніхто не знав чи зайде ворог в Енергодар. Сподівалися, що наявність ядерного об’єкта - Запорізької АЕС - стане стримуючим фактором, і російські військові не полізуть зі зброю штурмувати станцію, захоплювати та вбивати мирних людей. Але дуже сильно помилилися.

Деякий час окупанти не заходили до міста, кружляли поблизу. В адмінбудівлі міської ради був утворений штаб, який став осередком для активних та небайдужих громадян, готових долучитися як до волонтерської діяльності, так і до оборони міста. Серед останніх був і Віталій. Чоловіки організовували чергування на створених блокпостах, проводили нічні патрулювання аби запобігти можливим висадкам ДРГ, виготовляли та розливали «коктейлі молотова».  

Декілька днів мешканці виходили до в’їзду в Енергодар з мирними беззбройними акціями, коли ворог намагався здійснити спробу заходу. Кадри з мужніми нескореними енергодарцями, які сміливо вийшли назустріч ворогу з готовністю чинити опір, облетіли весь світ. Але це було можливо, допоки ворог не прийняв рішення про силовий штурм Запорізької АЕС, а потім - захоплення Енергодара. 

Весь цей час Віталій продовжував займатися волонтерством, розподіляв та розвозив гуманітарну допомогу громадянам. По закінченню відпустки вийшов на роботу на станцію. 

Доволі швидко після окупації міста російські військові почали репресії та терор. В катівні забирали одного за другим - як з власних домівок, так і прямо з робочих місць. Віталій постійно чекав, що одного дня прийдуть і по нього. Відслідковував ротації російських військових та з кожною новою видихав з полегшенням. Чоловіку пощастило: ніхто не злив окупантам інформацію про його участь в загоні супротиву. Але він розумів, що ситуація може змінитися в будь-який момент.

Віталій залишався в Енергодарі до вересня 2022 року. Потім прийняв рішення виїздити з родиною на підконтрольну територію. Можна сказати, що вскочив в останній вагон. Бо вже з жовтня орки повністю заблокували проїзд через Василівку на Запоріжжя. 

«Я вважаю, що і тут мені пощастило. На той час вони вже неохоче випускали атомників. Я їхав з легендою, що я підприємець, працюю в сфері обслуговування швейних машин, а моя дружина шиє одяг. Для переконливої «картинки» погрузили в автівку кілька машинок. На пункті фільтрації у Василівці між орками якраз відбувався гучний конфлікт. Тому зайняті сваркою, на мене вони особливої уваги не звернули. Поверхнево глянули та пропустили», - пригадує Віталій. 

Головна мета була – скоріше виїхати з того пекла, яке створили росіяни. Мабуть як і кожен енергодарець, що долав цей шлях «дорогою життя», добре пам’ятає свої почуття та емоції, коли позаду залишалися блокпости окупантів, а попереду майоріли українські прапори, зустрічали українські військові та поліцейські: «Це надзвичайне відчуття легкості всередині, перший ковток свободи».

  У Запоріжжі Віталій отримав статус внутрішньо переміщеної особи. Звернувся до Енергодарського міського голови Дмитра Орлова. Тоді у Запоріжжі якраз розпочав роботу Центр допомоги евакуйованим громадянам з м. Енергодара. Руки були потрібні, тож деякий час чоловік працював там як волонтер. Разом з іншими допомагав розвантажували гуманітарну допомогу. У хабі, де всі були об’єднані спільною бідою та єдиною метою, з’явилися нові друзі. 

Згодом окупанти почали активні обстріли Запоріжжя. Віталій долучався до розбору завалів зруйнованих житлових будинків. Довелося на власні очі побачити біль та страждання людей, руйнування та страшні наслідки російського тероризму.  

Саме тоді енергодарець прийняв остаточне для себе рішення – іти до лав Збройних Сил, щоб захищати українців та нищити ворога. Віталій вже мав офіцерське звання, закінчив Севастопольський військово-морський університет.

У жовтні 2022 року пішов добровольцем у військкомат, потрапив у піхоту. Три місяці проходив перекваліфікацію у Львівській військовій академії, після чого отримав посаду командира взводу. Отримав направлення до Волинської бригади, яка тримає фронт на Купʼянському напрямку. Весь цей час Віталій разом з побратимами служить саме на цьому напрямку – одному з найважчих. 

«Памʼятаю свій перший бій. Волосся дибом, голос просідає. Але треба бути однозначним та чітким в командах. Голос командира має чути весь особовий склад. Вдоночас командир – це не тільки про накази. Це також певним чином психологічний мотиватор». 

Не секрет, що піхота – один з тих родів військ, який бере на себе перший удар. І не кожен готовий нести службу саме в ній.  

«Всі війська важливі на війні, всі виконують свою бойову задачу. Але без піхоти на війні просто ніяк. Лінія фронту починається в тому місці, де окопався піхотинець. Саме звідси починається відлік з нуля».

За весь період служби - майже три роки - Віталій був у відпустці всього двічі, по 10 днів.  

«Що мотивує та дає сили? Розуміння того, як ми щасливо і мирно жили в своїй країні. Ми вільні люди по своїй суті. Завжди залишимося такими. Але наше мирне життя перекреслила війна. Перекреслили ракети по житловим будинкам та дитячим лікарням. Завжди залишатися свободною людиною, жити в мирній країні – ось головна для мене мотивація. Мотивують також рідні – сімʼя – заради захисту яких в тому числі я прийняв таке рішення». 

Важливою на фронті є підтримка побратимів та друзів. Більшість Захисників, які сьогодні обороняють Україну від ворога, до війни були звичайними громадянами цивільних професій: підприємці, інженери, хлібороби. 

Спілкується Віталій відтепер виключно українською. «До 24 лютого я був російськомовним і мене все влаштовувало. Але велика війна змінила все. Повністю перейшов на українську мову».

Що таке перемога для людини, яка здобуває її, щодня ризикуючи власним життям? «Щоб не гинули люди - це надважливо. Але лише припинення бойових дій – то не буде повною перемогою. Перемога це коли не буде путіна, а російська федерація зі своїми імперськими замашками розвалиться на частини та втратить світовий вплив».

 За гідну військову службу енергодарця відзначено державними почесними нагородами – Нагрудним знаком «Знак пошани» Міністерства оборони України та Нагрудним знаком «Відзнака командира ХХ ОМБР імені князя Романа Великого». Також Захиснику присвоєно військове звання «капітан».

  Маючи декілька вищих освіт, Віталій навіть у військовий час продовжує навчатися. У 2022 році проходив перекваліфікацію у Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, у 2023 вступив до Національного університету Одеська політехніка на магістратуру за фахом «Атомна енергетика». 

«Пішов вчитися. Бо переконаний, що війна буде не завжди. І ми обов’язково повернемося до мирного життя. Своє цивільне життя хочу й надалі повʼязувати з енергетикою. Звісно зараз навчальний процес пробігає не завжди легко. Але будь-який вільний час намагаюся використовувати з користю. Буває, що пропускаю, але в університеті, враховуючи мої обставини, ставляться з розумінням. Тому сам вчуся і хлопцям своїм теж раджу. Навіть в окопі на передовій є місце для планів на життя та майбутнє».