23.09.2024 20:58
«Герої серед нас»: 57-річний енергодарець Валерій Фролов з позивним «Капелан» - один з тих свідомих українців, для яких війна почалась не у 2022-му, а ще у 2014-му. Захищати територіальну цілісність України він – працівник енергоремонтного підрозділу Запорізької АЕС – пішов у 2015 році.
Своє дитинство та юність Валерій прожив у Львові. Але з 1991-го він мешкає в Енергодарі, який став для нього рідним домом. Тут він одружився, тут народилися троє його дітей і єдина поки що онучка. Заради свободи всієї України вже багато років наш земляк дає відсіч ворогу. Має чималий бойовий досвід на різних напрямках, служив в найгарячіших точках. Був снайпером. Професійно знається на багатьох видах зброї, а коли, після трьох поранень, здоров’я вже не дозволяє виконувати снайперські завдання так ефективно, як хотілося б, надає допомогу своїм побратимам та посестрам в якості капелана. Тож позивний його зовсім не випадковий.
«Чому свого часу спокійне та благополучне цивільне життя я обміняв на службу в армії? Тому що в кінці 14-го року поставив собі чесне запитання: чому захищати Україну, майбутнє наших дітей повинен хтось інший, а, наприклад, не я? І чесно дав на нього відповідь. Тому я у війську. Думаю, таке ж питання собі повинен поставити зараз кожен українець. Мабуть, з мого прізвища зрозуміло, що мій батько росіянин. Він родом з м. Лобня. Як потрапив в Україну - то окрема історія. Тато познайомився з мамою у Львові, там вони прожили більшу частину життя, народили мене. Він захоплювався українською культурою та дуже поважав характер українців, і часто говорив про ментальну та навіть духовну прірву, яка, щоб там не казали, завжди існувала між українцями та росіянами. Вперше такий висновок він зробив ще після Другої світової війни, яку пройшов і під час якої побачив дуже багато проявів людського характеру та вчинків. Тож я вихований українцем, і є ним не лише за паспортом, а й за характером. Для мене свобода – це не просто слово. Це сутність. І це те, за що варто боротися. І навіть коли мої вже колишні друзі відмовляли мене брати участь в АТО (мовляв, тобі що - погано живеться?), я був переконаний в правильності свого рішення. До речі, після повернення в Енергодар багатьом з них я дуже хочу подивитися в очі. А для деяких наша зустріч точно стане неприємною»- говорить Валерій.
Свою службу в АТО Валерій Фролов почав як снайпер. Для цієї професії на війні потрібні не тільки влучність та не аби яка терплячість, й фізична й моральна витривалість. Ризик не повернутися з завдання завжди дуже високий, бо на снайперів ворог полює особливо завзято.
«Моє дитинство та юність пройшли не за комʼютером. Я багато часу проводив на вулиці, займався спортом. В якийсь момент захопився стрільбою. Почав займатися цим професійно, та маю розряд з кульової стрільби. Тож очевидно, що цей досвід знадобився. В учебці пройшов додаткову підготовку в групі снайперів і після розподілу потрапив до 28-ої бригади» - пригадує Валерій.
Там і почав службу, виконуючи саме цю задачу. Валерій і зараз добре пам’ятає свої перші бойові виходи. І перші уражені цілі. Це був блокпост так званої ЛНР, станиця Луганська. «Коли я відпрацював свої перші дві цілі, тодішній наш начальник розвідки з позивним «Душман» уважно подивився на мене, спитав, чи потребую я психологічної допомоги. Але я відчував одне: що на декілька окупантів на моїй землі стало менше, і що я и професійно виконав свою роботу. Що ворог, який прийшов сюди вбивати, більше не зможе цього зробити ніколи».
Валерій ніс службу в зоні проведення АТО у 2015-2016 роках. На короткий час повернувся в Енергодар, до цивільного життя, та не надовго. Протягом 2018-2019 його досвід знову знадобився в армії. Але діти росли, потребували уваги, виникла ціла купа інших справ, що необхідно було вирішувати. Тож тоді здалося, що військовий шлях Валерія завершено. На нього чекала родина, чекала робота на Запорізькій АЕС, адже місце за атомником на час перебування в АТО було збережене.
Повномасштабна війна застала нашого захисника в Енергодарі. Він якраз відпрацював нічну зміну на ЗАЕС, коли, як і всі українці, близько 05:00 дізнався про масований обстріл України. Після зміни заїхав додому, тільки щоб взяти документи та мінімум необхідних речей, і вже зранку прийшов до воєнкомату. Цього дня з такими ж добровольцями сів у автобус і виїхав до Запоріжжя. А вже 25 лютого був на позиціях в своїй 54-й бригаді, в якій служив у 18-19 роках.
«Це дуже крута бойова бригада, з якою ми разом багато пройшли під Бахмутом. Я знову потрапив на той же напрямок: Бахмут, Марʼїнка, Красногорівка, Олександрівка. Там – під Олександрівкою, ми якось потрапили в оточення. Відбили три атаки, добряче поклали там орків і врешті вся група – 12 людей, вийшли з оточення. У нас було два 300-х, серед них був я і хлопчик, що мав дуже важке поранення. Я отримав контузію, осколкові рук, ніг та спини. Це поранення і сьогодні дає про себе знати. Маю і кульові поранення. Все це, на жаль, завадило мені виконувати подальшу службу в якості снайпера. Продовжив вже стрільцем. У мене воєнних навичок чимало. І за кулеметом стояв, і з автомата стріляю, і СВД знаю. Досить легко засвоїв й іноземну стрілецьку зброю. Розібрати та зібрати можу, побачивши один раз, як це робиться».
Зараз Валерій несе службу на Запорізькому напрямку. Окрім основних своїх обов’язків він також виконує дуже важливу функцію - капелана.
«Строго кажучи, я зараз займаю посаду помічника капелана. Цей напрямок роботи мені запропонували ще у Краматорську. У мене є відповідна освіта – в юності я закінчив Львівську духовну семінарію. До мене регулярно звертаються побратими та посестри. Знають, що я завжди вислухаю. Що ті болючі для них питання, про які вони наважилися заговорити вголос, щоб не носити в собі, мені добре зрозумілі та близькі, адже я теж військовий, теж проходив та проходжу цей шлях. Іноді вони тільки починають фразу, а я вже можу передбачити розвиток та хід думок. Вчора, наприклад, до мене приходив хлопець зі штурмової бригади. Зверталися й такі ж снайпери як і я. Приходили дівчатка -військові, яким буває дуже важко. Здебільше теми воєнні: втрати побратимів, безсоння, питання сенсу життя та смерті. Але буває необхідна не лише психологічна, а саме духовна підтримка: разом помолитися, отримати розраду»- розповідає Валерій Фролов.
Під час нашої розмови він окремо наголосив на дуже важливому та інколи болісному для багатьох військових моменті – це ставлення цивільних українців до захисників. Не завжди, на жаль, воно чуйне та уважне. «І чим далі від зони бойових дій, тим більше це відчутно. Саме тому чимало наших військових краще почуваються на фронті, аніж у цивільному житті. Бо тут ми серед людей, з якими проходимо спільні випробовування. Тут, на передку, нам не треба в деталях пояснювати свої почуття чи емоції. Тут схожі за духом та енергетикою люди обʼєднані спільною метою. І, як би дивно це не звучало, тут постійно вирує життя. На фронті з людини дуже швидко сповзає усе несправжнє, наносне, відкривається її справжня сутність. У цивільному житті таке буває далеко не завжди.
Розумію, що іноді цивільні просто не знають, як коректно спілкуватися із захисниками. Але нашим військовим потрібно відчувати вашу підтримку. Не обов’язково на вулиці кричати про вдячність, але щира доброзичлива усмішка та готовність відгукнутися на звернення до вас військового - дуже важливі. Достатньо розуміння того, чим ми щоденно ризикуємо на передовій, та заради чого і кого ми це робимо. За станом здоровʼя я вже міг би демобілізуватися. Знайшов би собі справу. Але поки мій військовий досвід корисний Україні, поки я можу робити свій внесок у наближення перемоги – я буду це робити, доки стане сил».
На питання, наскільки війську все ще потрібна волонтерська підтримка, він відповів так:
«Волонтери – то є святі люди, які виконують дуже важливу роботу. І насправді ми – військові – вдячні за неї. Як і за всі ваші донати. Я розумію, що зборів багато, що у людей не завжди є вільні кошти, що хтось, може, втомився. Але згуртованість нашого суспільства в цивільному житті – то є запорука успіху нашої роботи на передовій. Особисто знаю літніх людей, які більшість своєї пенсії відправляють на підтримку зборів військових. Я шокований і водночас пишаюся такими свідомими вчинками українців. Є потреби, які ми закриваємо самі, які в повному обсязі задовольняє держава. Але є речі, що потрібні нам в бойових умовах 24 на 7. І це передусім зброя: різноманітні дрони, мавіки, та ж «Баба Яга» - ну дуже шикарна річ, яка здатна скидати на ворога міни 82-го калібру. Було таке, що тільки одними дронами та мавіками ми розносили наступ ворога, зберігали наші позиції, зберігали життя наших хлопців. Тому якщо вам здається, що ви втомилися і що треба зупинятися, то вам тільки здається. Поки військові працюють на передовій, ви працюєте в тилу. Тільки так ми зможемо здолати ворога. Повернутися додому. Я, як і більшість енергодарців, сумую за нашим містом. Але не маю жодних сумнівів, що над Енергодаром знову майорітимуть українські прапори. Це дуже красиве, затишне, зелене місто. Було… Зараз при окупантах Енергодар перетворили на якесь спотворене, викревлене задзеркалля. Місто занепадає. Але після перемоги воно обов’язково відновиться. Вірю, що найкращі роки розквіту Енергодара ще попереду. Головне, щоб нам вистачило сил, мудрості, єдності та терпіння на цю роботу».
